Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Одного дня приніс йому служник з патологічно-анатомічного інституту чудово препарований череп, якого він йому замовив для оздоблення своєї кімнати. Був то, за словами служника, череп жінки-самогубці.

Коли Корнилій став йому ближче приглядатися, впали йому в очі прекрасні, дрібні білосніжні зуби. Мимоволі він затремтів цілим тілом. Бо ж такі самі зуби мала Ліза! Думка, що бідна, на проізвол долі залишена дівчина з його вини могла накласти на себе руку, наповнила його жахом…

Поставивши на столі череп, який пробудив у його душі такі тривожні думки, Корнилій, мов окаянний, кинувся в двері і вилетів на вулицю.

* * *

Якось, повернувшись пізно вночі додому, Корнилій, не запалюючи світло, ліг у ліжко. Бажаючи бодай на кілька годин витерти її зі своєї пам'яті, він перед тим провідав шинок і, напившись пива, скоро заснув. Однак сон його був надто неспокійним, щохвилини мучили і будили його якісь дивні сни і привиди.

Розумом і душею Корнилія оволодів неописаний страх. Щось дивне і гнітюче прилягло оловом його груди, з калатаючим серцем він прислухувався до гуркоту грому, який провіщав недалеку бурю. Раптом здалось йому, мовби хтось біля нього зітхнув. Вражений Корнилій хотів зірватися на ноги… однак у ту мить серед нічної темряви за вікном зблиснуло і при світлі блискавки Корнилій побачив білу безголову фігуру, що підходила до його ліжка…

Кров застигла у його жилах, хотів тікати, але усі його спроби звестись на ноги, були даремні, усі частини тіла його мовби закостеніли.

А тим часом безголова фігура, піднявши грізно праву руку вгору, стала перед його ліжком. Якесь демонічне зеленаво-біле світло осявало її контури.

Корнилій заплющив очі. Від страху ледве наважувався дух переводити… Зимна, вогка рука торкнулась легко його чола… Вражений і перестрашений, продер він широко очі… Безголова фігура повернулась до нього плечима, наблизилась до столика, взяла череп лівою рукою і, підносячи праву руку грізно догори, щезла. В ту саму мить сяйнула знову блискавка, а вслід за нею ударив грім. Корнилій схопився з постелі. Що то було? Недобрий сон чи дійсність?… Ледве тримаючись на ногах, напруживши усі сили, доволікся він до столика.

Буря розбушувалася з усієї сили. Блискавка ляскала за блискавкою, грім бив за громом, а злива не вщухала, вдаряючи у шиби то сильніше, то слабше…

Раптом скрикнув Корнилій мов не своїм голосом – череп щез насправді!

Місце, де він стояв, опустіло… Отже, то не була сонна мара! Корнилій гарячково одягнувся і вилетів, як скажений, з кімнати і став бігти… Куди? Він сам не знав. У напівпритомному стані, у муках страшного передчуття тинявся Корнилій безцільно і бездумно вулицями, поки не стало світати, а коли зазоріло, подався він до анатомічного інституту.

– Хочу знати ім'я… ім'я тієї нещасної! – крикнув Корнилій до служника, здивованого такою раптовою з'явою. – Ім'я тієї жінки-самогубці, череп якої ви мені вчора принесли!

Служник не був з несподіванки в стані відповісти.

– То, може, вам відомий її вік? Як вона виглядала? Кажіть, знаєте що-небудь?

– О, знаю, – сказав той, – бо я її бачив. Могла числити не більше двадцяти літ, мала прекрасні русяві коси і була близькою материнства.

– О! – скрикнув, вражений Корнилій і схопив обома руками чоло.

– Докторе, що вам? – спитав наляканий служник.

– Нічого, нічого, – відказав, переводячи дух, Корнилій, – одначе я мушу будь-що-будь дізнатись її ім'я…

– Зачекайте хвильку, Мартин буде знати. Я закличу його зараз.

Мартин був другим служником інституту, він з'явився незабаром без шапки, напівзодягнений.

– Хочете знати ім'я потопельниці?

– Втопилась! – промовив жалісно в нестямі Корнилій.

– Так… Щоб покрити свій сором… нещасна дівчина кинулась у Дунай. При огляді її сукні знайшли ми крім хустинки і гаманця, в якому було лише кілька крейцерів і наперсток з жовтої міді… А ще лист до якоїсь тети з підписом «Ліза».

– Ліза? То була вона, вона! – крикнув Корнилій і, мов громом вражений, звалився на землю.

Корнилій тяжко відпокутував свою провину. Дух його помрачила вічна ніч. Ліза була відімщена…

Щоразу, коли око моє упаде на череп на моєму столі, згадую тоді бідну і знедолену Лізу… Доволі часто, коли тихої ночі промені місяця проникнуть крізь фіранки і, цілуючи мертвий череп, вкриють його своїм срібним світлом, здається мені, мовби сльози, сумні сердечні сльози, тремтіли в його очодолах…

Володислав Лозинський

(1843–1913)

Народився в с. Опари біля Перемишля у шляхетській родині. Писав польською мовою. Був дуже плідним автором і залишив багату літературну спадщину. В основному це повісті й оповідання на історико-пригодницьку тематику, майже всі вони стосуються історії Галичини, а героями у них виступають українці. Велику популярність здобула пригодницька повість В. Лозинського «Око пророка», яку у перекладі Тараса Франка видали 1957 р. Написав також кілька цікавих праць про минуле Львова і Львівщини, місцеві звичаї і традиції.

Оповідання «Запатан» походить зі збірки «Оповіді пана Віта Нарвоя» (1874). Твори Лозинського відзначаються дуже детальними описами побуту, а часто й стилізацією письма під відповідну епоху.

Оповідання подається у перекладі укладача.

Запатан

Коли у травні 1763 року виїжджав'єм до Варшави, аби в штабі до презентації стати і хоругву мою оглянути, маркотно мені трохи було, а то з тої причини, що надивившись мізерії жовніра польського, дуже побоювався, аби в моїй майбутній службі даремних клопотів не зазнати, а на бідосю полку й ескадрону мого я вирішив не звертати уваги, бо й так нічим би не зарадив…

А проте Господь послав мені несподіваний подарунок, бо усе я застав у куди кращій формі, аніж сподівався. Драгунія, або ж Гвардія Кінна Коронна була може найдосконаліша зі всіх полків, а вояки її були вимуштрувані на заздрість усім иншим. Завдяки цьому драгунів і споряджали, і харчували,